Hurts
Наді мною простяглось небо ніжно-сірого кольору, попереду чисто прибрані тротуари. Неподалік у барах на Томас Стріт люди сидять поодинці за своїми столиками, курять і щось вичитують у своїх мобільних телефонах. Я йду на зустріч із Hurts. Хлопці працюють неподалік звідси, пишуть музику у одному з підвалів будинків у самому центрі Манчестера.
Дорогою до домовленого місця я зустрів ще один місцевий гурт. Вони здались мені дуже схвильованими та знервованими. Вони сказали, що збираються у тур. Коли я повідомив, що йду на зустріч із Hurts, фронтмен гурту сів на підсилювач, який він ніс з собою, і спитав мало не крізь сльози: «Що ці двоє тут забули?».
Adam Anderson та Theo Hutchcraft сиділи поруч на кріслах. Кімната обставлена досить скромно, дерев’яна підлога вкрита шаром пилюки. Біля однієї зі стін стоїть звукозаписуюче обладнання, навпроти в кутку мікрофон. Несподівано Anderson бере гітару і починає перебирати струни. Hutchraft дістав свого гребінця з кишені, почав перекидати його між пальцями, а потім відклав убік. На перший погляд вони здаються різними. Anderson — справжній мрійник. Hutchraft вроджена поп-зірка. Незважаючи на все це, вони обоє виглядають надзвичайно спокійними.
Всього кілька місяців минуло з того часу, як вони підписали контракт з SONY. Це рішення хлопці ухвалили в Берліні, вони втекли туди, аби хоч трохи зрозуміти, що їх чекає надалі. Це був досить нестабільний період. У Берліні виконавців відшукав генеральний директор одного з німецьких лейблів. «Він сказав нам, що люди незадоволені. І що вони потребують нашої музики», — розповів, посміхаючись, Hutchraft. З самого початку існування Hurts були оповиті тишею. Вони не скликали гучних вечірок, не заявляли про себе у соцмережах, вони не робили нічого демонстративного чи неймовірного. Увесь минулий рік хлопці провели у мандрах від передмістя до передмістя, проводячи час у Броутоні, Рашолмі і Белві, а також у Берліні. Усюди їх супроводжує таємничість.
Проте сьогодні вони виглядають досить розкутими та радісними, аби говорити про своє минуле. «Мій тато був молочником в Хейзел Гроу понад тридцять років», — каже Anderson монотонно, але досить радісно. — «Якщо чесно, то ми ніколи нікуди не їздили. Мій дідусь був військовим естрадним артистом. Він грав на банджо для самої королеви».
Hutchcraft розповів про те, що він «народився у North Yorkshire. А після того, як покинув батьківський дім, переїхав до Манчестера». «Я багато подорожував у дитинстві. У нас був трейлер. Деякий час ми навіть провели у Австралії, а згодом на Близькому Сході», — розповів він. Обоє хлопців більшість часу останні чотири роки жили на допомогу по безробіттю.
«Я сказав уряду, що хочу бути ведучим ток-шоу, і вони дали мені 44 фунти на тиждень», — сказав Anderson. — «Це було нормально». «Це було досить нормально. В нас нічого не було», — додав Hutchcraft. Також хлопці мали підробіток.
Протягом перших виступів Hurts, Hutchcraft їздив у тур з British Superbikes. Працював за лаштунками. Anderson знімав собачі перегони на треку Белві. Він продовжував знімати фільми про перегони навіть тоді, коли Hurts почали набирати обертів. «Це було дивно. Однієї миті ти дивишся, як хтось робить собаці ін’єкцію стероїдів, а наступної — розмовляєш із Rick Rubin, і він каже, що в захваті від твого кліпу».
Anderson і Hutchcraft зустрілися на вулиці поблизу нічного клубу Mancunian незадовго до Різдва 2005 року. Їхні друзі добряче випили пуншу і хлопці розговорилися про музику. Протягом наступного року вони спілкувалися лише за допомогою інтернету, кожен зі свого дому — у Солфорді та Лонгсайті. Anderson відправляв музичні треки. Hutchraft дописував вокал і надсилав треки назад.
«Це все було так, наче ми не могли зустрітися на публіці. Можливо, це був твій [Hutchraft] спосіб життя, я не знаю. Але ми почали писати музику разом до того, як справді потоваришували», — прокоментував Anderson. Їх музична освіта також була різною. «Я навчився співати, коли виступав в клубах», — незворушно промовив Hutchcraft. Anderson тим часом намагався писати музичні підводки для телебачення.
«Я зробив одну п’ятому каналу одного разу. Але вона їм не сподобалась», — сказав він. Попередній проект хлопців мав назву Daggers. Ніхто з них не захотів заглиблюватись в цю тему. Daggers став гуртом, гіперактивним поп-гуртом, який грав музику для різної аудиторії. «Daggers» були досить скаженими. Цей гурт був агресивно налаштований, ворожим та навіть трохи маніакальним у своєму прагненні творити поп-музику. «Ми постійно вивчали ринок. Усе робили швидко. Ми хотіли написати ідеальну поп-композицію та створити найкращий поп-гурт на планеті. Але нам це не вдалось», — сказав Hutchcraft. Експериментальний проект Daggers досяг піку слави у вересні 2008 року, коли Hutchcraft і Anderson організували у Лондоні спільний виступ із сестрою Beyonce, Solange Knowles.
«Це була справжня катастрофа! Люди виходили з залу», — розповів Anderson. «Все пішло не так. Проте водночас це принесло полегшення», — каже Hutchcraft. Наприкінці 2008 року Hutchcraft і Anderson повернулися до Манчестера: «Все було скінчено. Ми не мали чого робити». Вони почали писати музику кожен окремо. «Це було досить легко. У нас постійно з’являлись пісні. Зовсім інші. Ми не переживали і не метушились. Ми були сповнені надії та легкої меланхолії. Усе тільки-но починалось», — каже Hutchcraft. Одного вечора хлопці написали пісню під назвою «Unspoken». Вони одразу записали цю композицію, прослухали трек всього один раз, скликали учасників Daggers, сказали, що проект завершено.
Наступного дня Hurts полетіли до Верони. Саме про цей час, який Anderson та Hutchcraft провели в Італії, хлопці говорять найменше. «Ми були в пошуках нового для нас напряму — Italo-disco», — сказав Hutchcraft, витягши гребінець для волосся із кишені і пошкрябавши ним долоню. — «Але єдине, що ми знайшли, це Disco-Lento. Усе».
Подейкують, що Hurts регулярно виступали протягом того місяця, який вони провели в Вероні. Проте Hutchcraft і Anderson не коментують цього. «Все закінчилось», — наголосив Anderson. — «Ми жили у будинку співачки. Співачки-аматорки». І з таким незрозумілим поясненням продовжимо нашу розповідь. Вони мені зіграли якусь не дуже гучну музику. Часто такі миті бувають занадто виснажливими; посиденьки із музикантами і прослуховування їхніх творчих доробків. Проте цього разу все було інакше. У кімнаті була приємна атмосфера, я відчував на собі заспокійливу дію музики. Щойно хлопці почали співати, я зрозумів, що у мене мало не вперше немає жодних зауважень та очікувань. Таке досить рідко трапляється і це просто чудово.
Те, що я почув, прозвучало, як епічна балада, схожа за звучанням на американське R&B. Ця музика вільна, впевнена і радісна. Hurts довели, що вони мають невимушені та прекрасні взаємини із сучасною поп-музикою. Вони пишуть композиції, що не обтяжені жодними канонами, вони безтурботні та свіжі. Творчість Hurts побудована на емоційності. Якщо їхнє звучання міжнародного рівня, їхню історію можна назвати європейською, то на сам гурт чималий вплив мав Манчестер. Anderson стає жвавішим лише тоді, коли згадує передмістя, в якому він пише музику: «Броутон. Броутон — прекрасне місце», — каже він мрійливо. Натомість для Hutchcraft Манчестер теплий, туманний світ. «Справді. Я кажу, як стороння особа. У Манчестері немає місця грубості, це місто досить ніжне. І це обнадіює. Манчестер поважає свою спадщину. Йдеться про розвиток, а не відновлення. Hurts у цьому схожий на Манчестер», — каже Hutchcraft. «Усе своє життя я боровся з хобі», — каже Hutchcraft, потім він кусає кінчик вказівного пальця. — «Мені подобається творчість Otis Reading та The Righteous Brothers. Я люблю музику для душі. Також мені подобаються гарні голоси. Ми обидва захоплюємось саундтреками до фільмів. І…», — він ще раз кусає свій палець і на його лобі з’являються зморшки. — «Мабуть, я переймаюсь жіночними емоціями. Я зацікавлений в них. Я маю на увазі вони мене надихають…», — після цього він посміхається, дивиться мені в очі і каже, — «Я слухаю Prince».
Це було щось схоже на перебування у самому епіцентрі бурі. Я провів з ними годину без мобільного телефону, який часто блимав, проте я ігнорував всіх, хто намагався до мене додзвонитись. Andresan і Hutchcraft сиділи на стільцях один біля одного. І все-таки є щось у цих двох щось кумедне, тепле і трохи чуже. Тиск і очікування навколишніх, здається, на них не впливають. Вони говорять про ресторан «Nandos». Вони говорять про те, яка музика впливає на їх гурт.
Вони — музиканти, які мають непохитну віру в своє бачення. Вони говорять про свій дебютний альбом з хвилюванням, задоволенням і з повною впевненістю у своїй здатності зацікавити аудиторію. Коли я вийшов, вони негайно зачинили за мною двері. Надворі я зустрів той самий гурт, який бачив годиною раніше, вони завантажували свої інструменти та техніку до невеликого автобуса.
«Що вони сказали?», — спитав соліст гурту, нервово підводячись і знемагаючи від втоми. «Та нічого особливого, справді», — відповів я. Я стою і дивлюся, як вони завантажують своє обладнання і ловлю себе на думці, що уявляю зараз Hurts. Вони зараз під нами. Під цим тротуаром, на якому ми стоїмо. Пишуть свою музику. Неймовірно спокійні.
Joe Stretch
Відео:
